Звернення до тих, хто збив літак Малайзійських авіаліній рейс MH 17

Ми – Джон і Мерин О’Брайен.  Ми живемо в Сіднеї, Австралія.

17 липня минулого року нашого єдиного сина Джека убили в повітряному просторі України, коли збили літак Малайзійських авіаліній рейсу MH 17. Нашому синові було 25 років.

Ми робимо цю заяву від імені сина, який був би обурений, що його життя відібрали від нього, і тому що це єдине, що ми можемо зробити у відповідь на зло, яке було скоєно. Ми не говоримо від імені родин всіх інших, що були на літаку. Ми з ними особисто не знайомі, хоча ми зараз пов’язані з ними внаслідок цього навмисного вчинку насильства.

Пасажири та екіпаж рейсу MH 17 були звичайні люди, із власними клопотами. Багато з тих понад 6000 людей, яких вбили в цій неоголошеній війні, були цивільними, які також просто жили своїм життям. Ми розділяємо з їхніми сім’ями збентеження та скорботу внаслідок цієї марної втрати людей, яких ми любимо.

Ми хочемо, щоб ви, люди які збили рейс MH17, знали про наше горе. Ми хочемо, щоб ви, та ті, хто дали вам накази та зброю, знали про біль, який ви нам заподіяли.

У травні минулого року в Джека з’явилася нагода подорожувати. Він мав відкладені гроші, які заробив на роботі у фітнес-індустрії, і вирішив полетіти за кордон. Із Амстердаму він поїхав у Ісландію, потім в Росію, Англію та Іспанію, і нарешті повернувся до Амстердаму. Він вертався додому до нас після семи тижнів подорожування. Це здавалося нам аж надто довго.

Ми проснулися того ранку і дізналися з раннього вісника, що літак Малайзійських авіаліній, який летів з Амстердаму до Куала Лумпуру, був збитий над Україною. Ми скрикнули, не вірячи своїм вухам. Це ж був літак, на якому летів Джек. Потім були телефонні дзвінки та болісне чекання, поки наші урядовці змогли підтвердити те, чого ми боялися. Ми почули те, що кожен батько та мати бояться почути. Ваша дитина померла.

У Джека ще було скільки життя попереду. Він любив футбол та стежив за чемпіонатом світу з футболу під час подорожі. Він грав з друзями в місцевій футбольній команді, до якої належав змалечку.

Джек закінчив диплом з бізнесу. Він поборов проблеми зі здоров’ям, які  мучили його більше року, та вчився на персонального тренера. Ми відчули полегшення, коли його здоров’я покращало і гордилися рішучістю та дисципліною нашого сина. Він також заохочував інших досягти свої цілі. Джек схопив життя за роги і був готовим прийняти все, що життя йому посилало.

Наша радість перетворилася в печаль та зневіру. Наш світ здавався позбавленим сенсу і надії.

Тепер, майже рік пізніше, ми щодня перемагаємо себе, щоб встати і пережити кожен день, але всередині ми розбиті. Ми так сильно скучаємо за Джеком. Вже немає тієї унікальної особи, якою він був. Ми тільки можемо згадувати його. Ми більше ніколи його не побачимо та не пізнаємо його, таким, як він є.

Наше серце страждає, коли ми згадаємо всі речі, які він міг би зробити, і які нам вже не побачити.

Він ніколи не виграє чемпіонат з своєю футбольною командою. Він ніколи не зможе стати персональним тренером. Він ніколи не одружиться і не матиме власних дітей. Коли наша любима дочка, сестра Джека, буде одружуватися, він не буде присутнім на весіллі. Вона тепер почувається одинокою без тої певності, яку приносить зв’язок із братом або сестрою продовж всього життя.

Для нас горе приходить в всепоглинаючих хвилях. В інші часи є лише пустота. Прагнення побачити Джека – почути, як його авто заїхало у двір, побачити, як він заходить крізь наші двері – прямо нестерпне.

І от ми питаємо себе: що трапилося того дня?

Чи ви таки мали намір збити пасажирський літак?

Якщо ні, чому ракета з’явилася в міжнародному повітряному просторі? Чи один з вас помилився, чи там була проблема з військовою технікою?

Чи це ви виповняли чийсь наказ, чи взяли справу у власні руки?

Які б не були причини, чому ви боритеся, якою б не була ваша віра в правоту своєї справи, як ви можете виправдати це вбивство невинних цивільних людей?

Як кожен із вас почувався, коли ви зрозуміли, що збили пасажирський літак та побачили тіла людей, яких ви убили, включаючи 80 дітей?

Ми казали, що Джек був би обурений, що його життя та життя інших людей були відібрані від них. Ми також дуже сердиті. Незважаючи на це, будь-яка помста, навіть якщо ми змогли б добитися цього, була би марна. Це лише додасть до насильства та черствої байдужості, через які Джек і багато інших втратили життя.

Але ми хочемо добитися справедливості. Ми хочемо, щоб ви, бригада яка запустила ракету, були притягнуті до відповідальності і щоб з вами розібралися відповідним чином.

Ми хочемо, щоб ваші військові керівники, які відповідають за вашу поведінку, понесли відповідальність за те, що сталося.

Але більше всього ми хочемо, щоб політичні лідери, які на відстані озброювали вас та рухали вас, як пішки на шахівниці, були притягнуті до відповідальності за цей злочин проти людства.

Всі пасажири на рейсі MH 17 заслуговують, принаймні, цього.